За останнє десятиріччя мало про кого було сказано стільки всілякого та різного, як про Юрія ПОКАЛЬЧУКА: “Юрій Покальчук як письменник і людина може хоч кого ввести в оману” (В.Медвідь), “Покальчук зводить рахунки з комплексами підсвідомості з болісною неспроможністю пригадати в собі дитину” (К.Родик)... Цілком можливо, що й для такого сприймання критики мали якісь підстави, однак фактом є те, що Юрій Покальчук є одним із найпопулярніших наших авторів. А що книги пишуться передовсім для читачів, то думка критики не аж така важлива...
У чому ж секрет любови читачів і погано прихованого роздратування критиків? Як на мене, в основі всього дещо специфічна романтична стихія, яка одних чарує й приваблює, а інших, навпаки, примушує підшукувати найбільш уїдливі зауваження та коментарі, аби вказати авторові, який він старомодній.
Попри це, Юрій Покальчук один із небагатьох сучасних письменників, хто намагається рятувати людину від безнадії й у кожному творі переконує читача, що квітка кохання (може, єдина справжня цінність нашого світу) таки існує, а добро здатне протистояти злу.
У цьому і, може, лише в цьому, — єдина загадка і єдине прощення Покальчукових шарахань: від ГРУ, як подейкують, до дебюту на поп-сцені. Юрко Покальчук — романтик, а тому зберігає віру в „старомодні” цінності, — кохання, чоловічу дружбу, кодекс честі. Його „джентльменський” набір мало помічний, коли шукаєш успіху у сповненому цинізму сьогоденні. Але коли стає непереливки, коли втрачаєш віру в людей, коли підлість товариша робить розпуку безмежною, — бери до рук Покальчукову книжку.
„Комусь на світі гірше ніж тобі”, — писала колись Ліна Костенко. Проста істина, але навіть до неї треба доростати, адже лише усвідомивши, що страждання в цьому світі така ж природна річ, як сонце, усмішка чи швидкоплинна хвилина щастя, стаєш людиною. Біда не в тому, що впав, — відлунює за текстом і репліками героїв письменника. Біда, коли не маєш сили підвестися...
А далі — „блюз вічний, блюз втрати… блюз утоми… блюз розлуки… блюз ніколи… блюз завтра… люблюз… люблюз… люблюз…” Далі — простір блюзу, тобто суцільної імпровізації, простір помилок і успіхів, поразок і перемог.