Це дослідження перше в українському мовознавстві, у якому взаємини між мовою і людиною, мовою і нацією, мовою і державою розглянуто в онтологічно-діяхронному розтині: мова не лише передумова буття людини і суспільства – вона основа його творення впродовж століть (від ХI до середини ХIХ). Унікальність і феноменальність української ситуації у тому, що не держава була на сторожі мови, а мова забезпечила собою всі можливості для відродження нації та держави. Цей феномен криється у метафоричному понятті мови як "краси і сили". "Краса" – це найвідкритіший звуковий бік мови, а "сила" – це її суспільно-креативна роль в українському націє- та державотворенні. Краса і сила мови – це те, що "двигнуло з упадку ту масу, якій, бачилося, не було рятунку" (І. Франко).