Коли мандруєш степом дуже довго, лінія обрію розпадається на окремі ланки, що, підкоряючись змазаному ритму черговості, швидко наближаються до очей, в’їдаються в пам’ять чужими спогадами, символами, снами, інколи в цих снах виникають тексти, які — за мірою здатності до «провокування свідомості» — нагадують один неподільний метакоан, тяжіють — за значеннєвою єдністю — до своєрідної вербальної мандали. Так вважає Віктор Шило, відомий поет і прозаїк, який живе в Кіровограді, місті, що — під назвою Єлисаветград — є форпостом чужих спогадів на межі степу та снів.